МАРИНА АРОМШТАМ,
письменник, журналіст, педагог,
головний редактор сайту «Папмамбук»
Ми звикли вважати, якщо дитина засвоїла словоскладання, виголошення коротеньких слів і речень – отже, навчилась читати. Насправді, в цей момент вона лише починає освоювати читання. Коли однорічний малюк самостійно зробить перші два-три кроки, це не означає, що він навчився ходити. Лише коли ми вже не будемо з захватом рахувати його кроки, коли він навчиться не просто смішно топати, шльопаючись на кожному повороті, а бігати і стрибати, грати в ігри, де потрібно бігати і стрибати, тобто матиме здатність вільно переміщатися, – тільки тоді ми й скажемо, що він навчився ходити.
А з читанням ще складніше.
Читання – складно влаштоване вміння. Розвивається воно поступово, років до п’ятнадцяти, і ступінь його сформованості визначається не тільки технікою, не тільки здатністю «протараторити» 130 слів за хвилину, а й таким критерієм, як «розуміння прочитаного». Власне, читання виникає тільки там, де існує розуміння.
Ми, батьки, всі свої сили і час спрямовуємо на те, аби навчити дитину літерам і «руху» за букварем. А ось здатність до розуміння нас чомусь не дуже хвилює. А якщо і хвилює, то розуміємо ми її зазвичай дуже плоско – як формальне засвоєння тексту. В нас з незапам’ятних часів застрягло, передалось у спадок: хочеш дізнатися, що дитина засвоїла (ось воно, «фірмове» слівце радянської педагогіки), постав «питання по тексту».
Ну, і ми запитуємо (орієнтуючись на високі зразки навчально-педагогічної літератури):
– Про кого ця казка?
– Що трапилося з героєм?
– Хто йому допомагав?
– Як він перехитрив ворога?
І нарешті, ударне: (або убивче)
– У чому головна ідея цього твору? Чому нас учить ця історія?
Останні два запитання – класика жанру. А точніше – класика руйнування жанру. Ми засвоїли зі шкільного курсу, що «діалог – це розмова двох або кількох осіб». Нас анітрохи не бентежить, що діалог дитини і батька або дитини і вчителя все-таки вимагає додаткового визначення: наприклад, «діалог двох зацікавлених осіб».
Але ж бесіда слідчого і допитуваного теж класифікується як діалог. Тільки от зацікавленим в ньому є лише одна особа..
Але батько і вчитель за цим критерієм поступаються навіть слідчому, тому що ставлять абсолютно нецікаві для себе питання. А питання «Чому нас учить ця книга?» ще й передбачає, що існує якась правильна відповідь, природно – одна, і вона відома дорослому. Завдання дитини – відповідь вгадати. Не звіряти свої слова зі своїми відчуттями, не намагатись сформулювати, що зачепило тебе в оповіданні, а що залишило байдужим або викликало гнів і чому так сталося, – а саме вгадати, чого хоче дорослий. До нас на конкурс «Жива класика» надійшла ціла батарея таких текстів. Дітям запропонували вільні теми – подумати /поміркувати, а вони з усіх сил намагаються нам догодити, намагаються розпізнати, чого ми від них чекаємо. Не дай Боже, вони висловлять щось «неправильне». Таке враження, що ми проводимо не конкурс підліткових есе, а гру «Здогадайка».
При бажанні у цьому, звичайно, теж можна побачити вміння розуміти «текст», тільки воно не має прямого відношення до читання художньої літератури.
Безперечно, діти з нерозвиненим умінням читати дійсно можуть не вловлювати логічних зв’язків між персонажами і подіями. Слова вимовляють, а сенс схопити не можуть, не складається у них в голові цілісна картинка. Але ж це видно неозброєним оком: дитина страждає над рядками. Таке відчуття, що вона вагони розвантажує, а не читає. Тут якось про високе складно вести розмову. Тут треба з’ясовувати причини того, що відбувається.
Але я кажу про ситуацію «норми» – коли перед дитиною текст, який їй цілком під силу опанувати.
А ми, дорослі, хочемо дізнатися, щό в результаті зустрічі з конкретним текстом відбувається у дитини всередині, яке враження текст на неї справив. Начебто ми хочемо дізнатися дитячі почуття-думки.
Але користуємося при цьому чомусь технікою допиту.
***
Нині виходить друком дуже багато книг – набагато більше, ніж раніше. І практично в кожної книги знаходяться свої читачі. Різні книги – різні читачі. З огляду на різноманіття нам, читачам, сьогодні набагато складніше прийти до консенсусу, ніж раніше. Я, наприклад, часто ловлю себе на тому, що не поділяю книжкові переваги навіть шанованих мною людей. І таких людей, чиї переваги я не поділяю, набагато більше ніж тих, з ким я співпадаю, оцінюючи книжки. Але я готова визнати, що справа не в книзі, а в мені – в тих внутрішніх «гачках», за які чіпляється читане; в тих внутрішніх западинах, розривах і опуклостях, рельєф яких дозволяє мені скластися з тим чи іншим твором. У кожного читача цей внутрішній малюнок свій. У кожного всередині свій резонатор. Тому ніякої «єдино вірної відповіді» на питання «Що хотів сказати письменник?» (у різних модифікаціях) не існує. І немає ніякої різниці, класичний твір ти береш до рук або твір з «нової словесності». Набагато коректніше було б запитати: «Що ти почув? Що ця книжка тобі сказала?»
Така форма питання позначає зсув у бік читача. Це визнання читача повноправним учасником процесу читання. Визнання того, що читання – це спілкування, в якому беруть участь двоє – письменник і читач. І читач у цьому спілкуванні – зовсім не пасивна сторона. Тільки через нього написане набуває сенсу. Через його внутрішню роботу, через його внутрішнє зусилля, через читацьку працю, яку не можна підмінити жодними заздалегідь створеними «правильними» формулюваннями, ніякими підручниками літератури.
З цієї позиції розуміння тексту – це здатність висловлюватись з приводу прочитаного: але не у форматі «письменник – геній / ворог народу / наше все – висловив народні сподівання / вузько-суб’єктивну точку зору», а у форматі «мені це підходить / не підходить» , «мене це зворушує / не зачіпає», «мені від цього боляче / мені на це плювати». Начебто спрощення. Але воно вимагає чесності і навіть самовідданості.
А наступний крок – уміння пояснити, чому тобі від цього боляче або чому тебе це так сильно чіпає. Не що хотів сказати письменник (письменник не завжди сам це розуміє, а іноді його бажання сказати щось суперечить тому, що він дійсно сказав), а що я, конкретний читач, зумів винести зі сказаного.
Якщо раптом я здобув «науку» або сформулював «мораль» казки, це моя особиста справа. Можливо, я зможу цікаво про це розповісти. Але така розповідь скаже про мене самого не менше, ніж про книжку або про автора.
І в даному випадку розмова про книги – у тому числі з дітьми – дійсно обертається розмовою про особисте. Така розмова пов’язана з повагою свободи читацького сприйняття і, водночас, читацької відповідальності.
Це, мені здається, і є розуміння. І здатність до такого розуміння треба виховувати. З того самого моменту, коли ми починаємо читати малюкові книжки. Звичайно, з ним треба розмовляти про прочитане. Тільки як?
Можна, наприклад, так:
– Не подобається мені цей Карабас-Барабас. Адже ось який злий! І хитрий. Якби він наздогнав Буратіно … Уявляєш, що було б?
– Мені так сумно стало, коли Миша і Кріт знайшли Ластівку. Вони неправильно говорили про Ластівку. Вони її не жаліли. Якби я знайшла Ластівку, я б не так про неї говорила.
– У мене настрій зіпсувався через Піноккіо. Дивись-но, знову збрехав! І знову в нього ніс виріс. Слухай, а ти не знаєш таких хлопчиків, які неправду говорять? Що у них з носом? Раптом теж росте, як гілка на дереві?
Подібні «я-повідомлення» (повідомлення, в яких ми прямо говоримо про свої переживання, про свій настрій) спонукають дитину погодитися з вами або не погодитися – тобто виявити свою позицію. Чи буде форма реакції лаконічною або розгорнутою, залежить від різних причин. Ймовірно, що відразу після прочитання дитина взагалі не захоче розповідати про свої переживання. Адже переживання повинні бути одягнені у форму слів. А це, як не парадоксально, заважає переживанням.
Дитина має свої враження від прочитаного «поварити» в собі, поносити їх усередині. Тому краще повертатися до розмови про прочитане через певний час, наприклад, на наступного дня: «А пам’ятаєш, ми читали про Петсона і Фіндуса? Пам’ятаєш, як нам було страшно (смішно, сумно)? .. А пам’ятаєш, хто допоміг Фіндусу, коли він загубився? Може, і у нас вдома водяться якісь мюкли, а ми їх не помічаємо?»
Розмова за «мотивами» прослуханого (прочитаного) важлива насамперед тому, що це «соціалізація» переживання. Почуття спільного переживання з дорослим, безумовно, виникає вже в момент читання. А якщо потім воно ще й втілюється у слові, кращого способу розвивати дитяче мислення годі й придумати.
Однак, було б неправильно вбачати в цьому «методику»: прочитав шматок тексту, відміряв «належний» час після читання, «відреагував» за допомогою «я-висловлювань» … У нормальній ситуації, коли діти і дорослі спілкуються один з одним, коли спілкування є не тільки цінністю, але і взаємним задоволенням, це відбувається природно, само собою.
За виданням: http://papmambook.ru/articles/638/
Переклад з російської Юлії Костенко ( у перекладі максимально збережено авторську стилістику )
Редактори: Олександра Дідур, Ірина Кузьменчук
